Оповідання

 

Заповіді молодості

  Ступає несміло, весь час озираючись. Дорога попереду жовта від світла ліхтаря,  її старі кеди теж жовтіють, заливаючись цим сяйвом. Кидає погляд на екран телефона: раптом мати помітила, як вона відчиняє двері, тікаючи в темну ніч і зараз зателефонує з істеричними криками?  Але там лише світиться повідомлення пів годинної давності: "Чекаємо". Як би їй хотілося, аби це слово було написане в однині: "чекаю..." Одразу мурахи по шкірі. 

   Нарешті завертає у вузький провулок. Старі будинки з обох боків показують, якщо пригледітись, цілі історії. Можливо, вони бачили окупацію Львова, і зберігають в собі крики людей, яких посеред ночі виганяли з дому. Вона б спробувала прочитати ці історії, якби не поспішала, і якби не думала, що стіни теж мають право на таємниці. Біля сходів одного з будинків вже чатує двоє людей. І неважливо, що бачить вона лише одну. Наближається до них, і її сонце повертається до неї зі сліпучою усмішкою. 

– Тася! – гукає вона, незважаючи на тишу ночі, яку легко можна злякати. Сьогодні вигляд має ще кращий, ніж завжди, хоча іноді здається, що краще вже неможливо. На ній біла сукня з тонкими бретельками. На ліктях напівпрозора сорочка, а на плечі спадає біляве волосся. Напевно, неправильно називати її сонцем. Вона швидше світло, що відбивається, засліплюючи, від снігу.  Хлопець в костюмі штурхає її за лікоть. 

– Аню, тихіше, всю вулицю перебудиш. 

Та лише звично пирхає та штовхає хлопця в плече. 

– А ти не називай мене Анею, якщо не хочеш, аби мої крики стали ще дужчі.

Таїсія, а в цій компанії лише Тася, нарешті стає біля них. 

– Привіт, Ганно, Христофе. 

Так, її світло не любить коли її називають Анею, лише Ганна, а для найближчих Ганнуся. Тасі хочеться спробувати на язику другий варіант, але вона поки не вважає себе достойною. 

Хлопець піднімає брову, оглядаючи її, і знов штурхає Ганну. 

– От тобі й заучка...

Ганна теж дивиться на неї: чіпляє поглядом пронизливих очей червону сукню, що м'яко осідає на бедрах та виділяє талію, старі подерті кеди та хрестик на грудях. 

– Ти маєш дуже милий вигляд. – від її компліменту в животі щось скручується. 

Христоф киває їм головою, і вони нарешті відриваються від старого дому, залишаючи йому його історію. Тася вдихає прохолодне нічне повітря, і спостерігає за Ганною, що йде вулицями, похитуючись. Тепер вона тримає в руках маленьку книжку. 

– Що вам зачитати? – лукава посмішка забирає з голови усі відповіді. Рятує Христоф. 

– Щось, чого ще не читала. Будь більш різноманітною. 

– Ха! Життя не настільки різноманітне, як я! – Тася посміхається цьому, бо це правда. Вона не зустрічала нікого екрастравагантнішого, цікавішого та вільнішого, ніж ця холодна, але надто захоплююча дівчина. 

– "Коли б тобі бажав я сліз і муки, 

І кари найстрашнішої бажав, 

Я б не викручував твої тендітні руки, 

І в хмурім підземеллі не держав. 

Ні, я б не став тебе вогнем палити, 

З тобою розквитався без жалю, 

Я б побажав тобі отак когось любити, 

Як я тебе люблю. "

  Її виразний голос ллється вулицями, викликаючи бурі всередині, здіймаючи там шторми. Чи нормально отак кимось захоплюватись? Чи нормально з усіх сил намагатися не сприймати слова з її вуст на свій рахунок? Адже Тася тих слів не почує ніколи, особливо від цього безсмертного холодного світла. 

– Знову Симоненко? – жаліється Христоф. – Ти надто його обожнюєш. 

– Неправда. Його обожнює Тася, – гострі, як в орла очі, слідкують за Тасею, і вона затримує дихання. Не можна показувати, як їй це подобається: Ганна, сама Ганна! Знає, яких поетів вона любить. Ганна читає їх для неї! Було б принизливо відкрити їй всі свої почуття, свою душу. Але як можна брехати їй? Ганна освічувала собою всі її таємниці, навіть ті, котрі ховались в найглибших тінях Таїсиного розуму. 

  А далі довга та одночасно неймовірно коротка ніч. Кеди гупають асфальтом, бруківкою, вітер оминає їх тіла, що женуться на зустріч чомусь. Можливо, свободі. Інші поезії, старі й нові, безсмертних поетів чи власні авторські, ллються в темну ніч, і та хапає їх, ховаючи в тіні за пазуху. Якісь слова потрапляють до будинків, що старою фарбою слухають заповіти молодості. Але найбільше всі вони, напевно, ганяються за сміхом, що цілу ніч луною лине за трійкою друзів. Їм видається це смішним: наряджатися, як дами й леді, що ходять у Львівський театр і бігати Львовом, вигукуючи нісенітниці. Іноді їм трапляються й інші заблудлі душі: музиканти, художники, інші поети чи письменники, або прості робітники, у кого буденність ще не відібрала свободу.  Іноді здається, що ці зустрічі можуть стати доленосними, і Тася радіє, що поринула назустріч світлу, і змогла все це побачити. Єдине, що її лякає, це відчуття, коли дивишся на біле волосся, що розвивається на темному тлі неба. Єдине, що по справжньому жахає її, це бажання взяти витончене зап'ястя в руку. Єдине, що не дає спокою, це тривога та захоплення, що одночасно розтікаються тілом, як тільки вона дивиться на червоні яскраві губи. Вуста Ганни завжди багряні. Це, як у жінок в часи Другої світової, її акт протесту, її повстання, маніфест до світу. А ще, ці губи добре єднаються з червоною сукнею Тасі, на яку вона ледь набралась сміливості, аби одягнути. 

  Христоф, їх незмінний супутник, їх місяць, їх яскрава, весь час бурмочуча під ніс, зоря, якою Тася теж не може не захоплюватись, зникає в своєму будинку, в самому куті вулиці. На сьогодні, рандеву для нього завершене, але як він іноді каже, його життя буде суцільним рандеву, а як ні, то живе він дарма. Тася дивиться, як він кланяється їм, як бере їхні руки в свої, цілує кісточки пальців, і думає, чому вона не може бажати, аби саме його губи торкались її, чому не може насолоджуватись цим поклоном, чому не може топитися в його блакитних, як океан, очах? Але які там океани, коли в її світла очі чорні, наче безодня і тягнуть її за собою, ніби прив'язавши за мотузку? З безодні не вибратись, та й не можна сказати точно, чи справді хочеться. 

   Далі вони йдуть самі, лише свобода крокує десь позаду. Тепер нічого не відволікає від цього блідого обличчя, від вигину плечей. Вони сідають на темно фарбовану лавочку під стіною старого будинку. Ганна дістає з маленької сумочки, де зараз м'явся збірник української поезії, портсигар. Її тонкі пальці хапають сигарету, в очах на мить відображається вогник, а потім Тася вже не може відвести погляду від губ, що охоплюють цигарку, від очей, що змикаються від задоволення. Ганна відкидає голову, волосся спадає назад, і Тасі відкривається тонка витончена шия. Жовте світло ліхтаря освічує кожну деталь, здається, ідеальної картини: дим окутує її, кружляє навколо, захоплює секунди, і тане, забравши їх із собою. Тася не може терпіти цей неймовірний кадр, вона теж відхиляє голову, спираючись на спинку лавки, і переводить погляд на зорі. І хоча нічне небо ще більш безмежне й глибоке, як Ганнині очі, Тася вже сумує за втратою. Вона застигає на місці, відчувши дотик до волосся. Ганна бере пасмо, накручуючи його на палець. 

– Твоя зачіска дуже тобі личить. Те, що ти обстригла їх по плечі, ніби скинуло з тебе тягар страху та сором'язливості. Пам'ятаєш, як колись ти таскала його всюди? – Тася не розкриває, що цей тягар і досі частенько тягнеться за нею. І зазвичай він буває там, де та, хто той тягар намагалась зняти. Ганна навчила її свободи, навчила її не боятись нового, але не сказала, що робити з відчуттями, які прийдуть замість цього. – А цей рожевий колір демонструє твою ніжність. Цікаво, як зовнішність може виказувати іншим наші характери та одночасно бути неймовірно оманливою, правда? 

   Тася лише угукає. Слова не бажають виходити. Тепер Ганна не просто грається з її волоссям, вона просовує руку далі, грайливо перебирає пальцями на потилиці. Тасі треба почати контролювати своє серцебиття, бо скоро вони почують, як шалено гупотить її серце. Але ж Ганнина рука в її волоссі! Як тут контролювати себе?

– Що ти побачила на тому небі? – хихикає Ганна. – Глянь краще на мене. 

  І от, ось той момент, коли всі її таємниці будуть викриті, освітлені білим світлом зорі перед нею, або, принаймні, тим ліхтарем. Немає надії, що він не покаже Ганні її почервоніли щоки та відчай в очах. 

   Ганна дивиться їй в обличчя. Бачить це все. Бачить, але мовчить. Лише простягає вільну, що не плутається у волоссі, руку, і кладе палець на її підборіддя. Піднімає його вище, і ось перед очима Тасі лише ці багряні губи. Як же вони манять! 

Ганна хилиться до її вуха, обпалює гарячим диханням. 

– Один із проявів свободи, це здатись своїм бажанням. 

  І Тася здається. Видихає різко, нажахано, нетерпляче. Тягнеться вперед. І ось, ось той момент! Їхні уста стикаються, і це краще, ніж в уяві. Це ще бажаніше, і набагато більш руйнуюче, але кого це цікавить! Не в цю мить, не зараз. Рука на потилиці викликає жар, уста затягують в безодню. І можливо, в рухах їхніх губ була не лише свобода. Можливо, торкаючись до червоного, Тася і сама піднімає повстання. Бій проти цілого світу, проти болю, проти всього, чого немає в цій миті. Вона кладе руку на ту тонку шию, сама заривається в біляве волосся, трохи стогне в губи, адже ніхто їх не почує. Ніхто, окрім хіба що стін. Але вони вміють ховати таємниці, вміють зберігати історії. І страху більш немає. А як він може бути? Як він може осмілитись порушити цей священний момент? Ні, він іде десь, ховається за стінами, рине в небо, сам наляканий. Тепер вину не перекладуть на нього. Вину за смерть, що можливо станеться тут. Бо Тасі здається, що вона скоро й правда помре, адже як тільки мрії збуваються, людина або бажає більшого, або помирає. Ніби розуміючи це, Ганна поглиблює поцілунок, проводить рукою по оголеному Таїсиному стегну. І так, Тасі хочеться більшого. Хочеться не залишати цю мить, хочеться, аби ранок не наставав, хочеться, аби вуста не відкривались навіть аби набрати повітря, хочеться назавжди лишитись зі свободою, хоча вона знає, що свобода мимовільна. Бажання кидаються на неї, захоплюють і цього стає надто багато. Вона відривається від уст навпроти, спирається чолом на чуже та ділить дихання між собою  і її сяйвом. Ганна знову, як завжди, читає її думки і мовить. 

– Ранок не злодій, він не обов'язково відбере у нас все. Свобода швидкоплинна, але ти можеш покликати її, коли забажаєш. Щастя не триває вічно, але воно завжди повертається. Ночі не завжди світлі, але темні теж бувають непогані. Люби, живи, бунтуй, ось заповіді молодості.